Новий 1997 рік відкриваємо номером, який є для нас ювілейним: 40 років тому вперше в Україні з’явився журнал історії та теорії літератури “Радянське літературознавство”, орган Інституту літератури імені Т.Шевченка Академії наук та Спілки письменників України. Його головним (тоді писалося відповідальним) редактором був академік Олександр Білецький, директор Інституту літератури в 1939-1941, 1944-1961 рр. Часопис упродовж 1957-1964 рр. був двомісячником, на обкладинці й титулці № 1 стояло: “січень - лютий”, так що “ювілейним” можна вважати й другий місяць року. В тодішній редакції працювали відомий літературознавець, кандидат філологічних наук Леонід Коваленко - заступник відповідального редактора, Іван Світличний - на той час просто відповідальний секретар, який невдовзі очолить шістдесятництво й правозахисний рух в Україні, та згодом редактори Н.Вишневська, І.Бажинов й ін. В наступні роки головними редакторами “РЛ” були Ігор Дзеверін (1967-1973 рр.; 1981-1989; з 1978 р. по 1991 р. директор Інституту літератури) та кандидат філологічних наук Віктор Беляєв (1973-1980 рр.).
Яким було наше спільне “радянське” минуле і сорок, і тридцять, і двадцять років тому, які були умови для розвитку української літератури й науки про неї, всі добре знають, крім хіба тих, хто, сумуючи за втраченими привілеями, не хоче позбуватися старих догм і всіляко обілює колишні часи, обтяжені для України, її культури, мови ще й її особливим підневільним статусом у російсько-більшовицькій імперії.
Відтак ми цілком свідомі того, що журнал “Радянське літературознавство” за нормальних цивілізованих умов життя міг би протягом кількох десятиліть зробити незмірно більше, його внесок у літературну критику й науку був би істотно вагомішим, його роль у творчих процесах значно потужнішою. Справді, все те вартісне, дослідницько-об’єктивне, цікаве, що оприлюднювало на своїх сторінках “РЛ”, з’являлося лише всупереч жорстким методологічним лещатам, суворим ідеологічним приписам і заборонам. Своїми непоодинокими проривами до істини, до справжньої літературної мови й розмови журнал завдячує насамперед (що ще й ще раз засвідчує велике значення за будь-яких обставин творчої індивідуальності!) окремим талановитим ученим з Інституту літератури і поза ним, критикам, письменникам, творчим Особистостям, які вміли берегти свою наукову честь наперекір усьому. Перелік їхніх імен був би досить численним, тож згадаємо лише в цілому принципову дослідницьку й громадянську позицію багатьох наших авторів, зокрема, позицію й чесне перо тих, кого вже немає серед нас.
“Слово і час” спиралось на все краще в досвіді “РЛ”, але поставало, набувало нових рис уже в іншу пору, змінюючись в унісон зі змінами довкола і, понад те, здійснюючи й свій вплив, роблячи й свій посильний внесок до тих історично визначальних зрушень.
Ми відкрито пішли назустріч - свідками тому сторінки “СіЧ”і 1990-1992 рр. - демократизаційним процесам, ми обстоювали державну й духовну незалежність України, щиро раділи після десятиліть тоталітарної задухи плюралізмові, свободі слова й свободі думки, новим можливостям самореалізації особистості, поступовому становленню молодої української держави й демократичного, громадянського суспільства.
Водночас не можна було не бачити й не реагувати на хутко творені й цілеспрямовано впроваджувані тенденції розмивання ключових понять демократія, держава, громадянське суспільство, позбавлення їх конкретного національного змісту, а то й протиставлення йому, ігнорування того факту, що український народ приступив до відтворення своєї державності після століть перебування під найжорстокішим і найпідступнішим, який тільки знала історія, гнітом російської царсько-більшовицької імперії. І тому утвердження будь-якого демократичного інституту в Україні автоматично втрачає свою справжню суть, як тільки втрачає свій національний український епітет, а будь-яка абстрактна розмова про права й свободи людини позбувається своєї доцільності, якщо не береться до уваги постколоніальний статус нашого суспільства, а національне трактується як щось віджиле й “перейдене Європою”, якщо ставиться питання про державне узаконення двомовності й усіляко дискредитується ледь зажеврілі процеси українізації, якщо, одне слово, зумисне уникати розгляду питання про права людини як права української людини.
З огляду на це скажемо так: територіальні претензії до України менш підступні, ніж експансіоністські зазіхання на нашу духовну територію, бо останні постійно виряджаються в якісь нібито благородні сучасні (“чисто демократичні”, “інтеграційні”, “космополітизовані”, “модерні”) шати. Саме тому так зрозуміло - і в своєму справді демократичному сенсі і як вистраждана історична справедливість - була сприйнята численною інтелігенцією, національно-демократичними, патріотичними силами державотворча заповідь: Україна має бути українською.
Навряд чи варто підкреслювати, що сказане вище не є далеке від наукових, гуманітарних завдань журналу, не суперечить загальнолюдським ідеалам і цінностям. Загальнолюдські цінності - це не чиїсь цінності, до яких ми маємо лише прилучатися, черпати з них, користатися; це - загальні, спільні, і наші цінності, з нашим внеском і барвою в них (від Софії київської, української пісні до Січі, Сковороди й Шевченка, до Архипенка, Леся Курбаса й поетичного кіно Довженка й багато іншого). Сьогодні наші літаки безпосередньо, а не через Москву літають за кордон, сьогодні Україна безпосередньо, а не через чийсь розподільник входить в європейський дім, світове співтовариство народів - і не для того, щоб розчинитися й загубитися там, а щоб бути рівним учасником і співтворцем цивілізаційного процесу.
Як відомо, журнал у 90 ті роки значно розширив і урізноманітнив свій профіль, ми не цураємося нині питань мистецтвознавства, соціології, текстології, історії, філософії, краєзнавства, вдаємося й до політики, до проблем державотворення, розуміючи їхній тісний зв’язок із нашими фаховими завданнями. Знаючи, що читач, особливо в провінції, зараз не має змоги стежити за багатьма виданнями, ми прагнемо подавати не лише вузькоспеціальні знання, а й інформацію з інших гуманітарних сфер. Ми свідомо ставимо перед собою (наражаючись на постійні кпини з боку прихильників елітарності й елітарного видання, розрахованого на дві сотні вчених) просвітницькі цілі, бо пам’ятаємо, який куций, заідеологізовано одноманітний пожиток отримували досі читачі, надто вчителі, викладачі вузів.
Та все ж основні наші пріоритети залишаються ті самі, що й були на час заснування журналу: історія, теорія і критика літератури, наукове висвітлення питань літератури минулого й сучасності.
“Слово і час” - журнал плюралістичний, відкритий для різних поглядів, підходів, концепцій. В умовах існування одної на всіх “єдино правильної” соцреалістичної доктрини й віднесення всіх інших до ворожих “ізмів” наші літературознавці були штучно відгороджені від новітніх теорій у філософії й науці про літературу та мистецтво, і тепер багато дослідників, особливо молодих, спрагло заповзялися надолужити втрачене, засвоювати різні сучасні методологічні підходи до художньої творчості, і маємо вже певні позитивні наслідки, як маємо і поспіх, й еклектику, і моду, й новітні фетиші, й повторення задів і т.ін. Це зрозуміло й природно.
“СіЧ” ось уже другий рік провадить обговорення на тему: “Літературні рушення 90 х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь, сучасна й колишня, еtс” і в статтях цієї та інших рубрик дає можливість висловитися всім, толерантно сприймаючи найрізноманітніші віяння й течії в літературознавстві й самій літературі, підтримуючи пошуки й експерименти, хай із сьогоднішнього погляду вони, може, й не завжди видаються переконливими.
Утім маємо й одне січівське “але”.
Перегляд застарілих традицій й застарілого в традиціях? Так. Але не відкидання всього дотеперішнього досвіду, не насміх над усім традиційним, не ігнорування великих традицій класичної літератури, справді наукове дослідження яких зараз тільки починається. Модернізм спричинює рух, вберігає від застою. Але в житті завжди існував і робив свою справу, сприяв сталості і консерватизм.
Так, мистецтво нікому нічого не зобов’язане, всяка функція, нав’язана літературі, лише зашкоджує її художній природі. Але ж гріх урівнювати, як це дехто зараз полюбляє робити, “соц” і “нац” заангажованість, бо національно-патріотичний пафос українській літературі ніхто й ніколи не тільки не нав’язував, а за нього впродовж трьох віків садовили за ґрати. Етноохоронна місія судилася нашій літературі долею, і вона їй жодного разу не зраджувала.
Так, ми за найновіші, найсучасніші теорії й методики, за широкий контекст і проти зашкарублості, патріархальності, законсервованості, ізольованості хутора, гальванізації відмерлого, реанімації безперспективного, відставання од світу і т.д. і т.ін. Але хай зрозуміють і нас, зокрема ті, кому здається, що ми недостатньо, не так, як вони, захоплюємося новим, загальносвітовим, модерним. Ми захоплюємось, однак не настільки, щоб забути: основна наша турбота і предмет, і біль, і текст, і надія, і дискурс, і гордість: українська література. Не настільки, щоб притьмом поспішати з чужинською безсторонністю ганити все в своїй літературі, культурі, ментальності - їх же ми ще тільки-но по-справжньому відкриваємо для себе й пізнаємо.
Шановні читачі! Майже щороку впродовж шести літ ми звертаємося до вас з новорічними вітаннями, відкриваючи перший номер (1990, с. 3-4; 1991, с.2, 1993, с. 3-4; 1994, с.4; 1995, с. 4-5; 1996, с. 4-5) вступною статтею під назвою: Слово і час. Переглянувши ці наші преамбули, ви помітите, як журнал шукав і виборював ширший профіль й нове обличчя, новий образ, до чого прагнув, як сприймали й переживали ми нову добу в житті свого народу, з чим апелювали до Часу.
Ми постійно прагнули мати з вами якнайтісніший зв’язок, який би матеріалізувався у ваших листах, відгуках, авторських дописах і статтях, а також, що дуже важливо, як самі розумієте, - в тиражі “СіЧ”і. У рік заснування журнал мав тираж 3000 примірників, у 1958 - найвищий у 50-80 ті роки - 5 600, в останній свій рік - 1989 й - тираж “РЛ” сягав до 2 х тисяч. Динаміка зростання тиражу “СіЧ”і така: 1990 р. - 5440, 1991 й - 7015, 1992 р. - 9205, 1993-8920. А вже відтоді відомі матеріальні обставини й відсутність виваженої стратегічної політики влади щодо української преси, культури й науки (а, може й навпаки, проведення іншої, протилежної політики) призвели до різкого зниження тиражу всіх українських некомерційних видань. Нинішній наш тираж - 1700 примірників, з них передплати - 1118. Але ми й без особливих підрахунків знаємо, що наш реальний читач в Україні - в межах 10 тисяч, і це сповнює колектив редакції усвідомленням, що працюємо не марно, і ми вам усім щиро вдячні.
Доскіпливий читач “СіЧ”і може помітити, що тон наших новорічних звернень з кожним роком стає дедалі стриманішим, а іноді й розпачливим. Політичне, соціальне, наукове, матеріальне й творче - все суперечливо й химерно переплелось і ускладнилось. Державотворчі процеси, не живлені внутрішньою біоенергією свідомого себе народу, процесами націєтворчими, не одержали крутої висхідної. А проте “СіЧ”, як і раніше, як і щороку, закликає вас не впадати в безнадію. Не втрачати національної ідеї, пам’ятати про велику мету. Прожили тяжкий рік, але й він має свої знаменні віхи: прийняття Конституції України й введення гривні - повноцінної національної валюти.
Зустрічаймо новий, невисокосний рік, з вірою в Україну, в себе, в нашу мудрість, працьовитість, гідність нашого народу.
Хай щастить нам і вам у новому 1997 му і в усіх наступних роках!
Головний редактор”СіЧ”і Віталій ДОНЧИК